ЛЮБОВ


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

понеділок, 19 листопада 2012 р.

19.11.2012р. Б. / Християнин не має права на відчай – шанс є завжди!


Виступаючи в одному з американських університетів, Апостольський нунцій в США Високопреосвященний Архиєпископ Карло Марія Вігано висловив думку, яка надзвичайно точно передає те, що відбувається у суспільствах, які переслідують чи утискають своїх членів за їхню віросповідну приналежність. На думку єрарха, проблема переслідування починається з «небажання приймати суспільну роль релігії».
 
У США після виборів залишилась велика проблема у державно-церковних стосунках. Спірний закон про медичне страхування, який всіма силами просуває Адміністрація президента Обами, загрожує серйозним суспільним конфліктом в США. Католицька Церква не підпорядковується закону, який зобов'язує роботодавців проти своєї совісті оплачувати робітникам у межах медичного страхування витрати на контрацепцію, аборти і стерилізацію, – каже ординарій єпархії Лінкольна, штат Небраска, єпископ Джеймс Конлі.
 
 
Цей стан не виник випадково. Свого часу після ІІ Світової війни велика частина американських католиків щосили старалася сподобатися американському суспільству, яке ніколи не відзначалося прихильним ставленням до Католицької Церкви. У 70-х– 80-х роках ХХ століття це прагнення зродило потужний ліберальний «рух» в середині американського католицтва. Бажаючи сподобатись суспільству, американські католики потрапили в пастку, в яку свого часу потрапив і юдейський цар Манаше, який хотів сподобатися асирійським «союзникам» і тому запровадив в Юдеї релігійні звичаї далекі від монотеїзму Тори, стаючи фактичним руйнатором релігійного життя народу і одним з призвідників катастрофи Юдейської держави та Вавилонського вигнання юдеїв.
 
Святий Апостол Павло свого часу закликав римлян не уподібнюватися до цього світу (див. Рим 12, 2). І виглядає на те, що частина американських католиків про це забула, сплутавши поняття «посьогоднішнення», інкультурації та банального компромісу з нехристиянським лібералізмом. Тому замість того, щоб промовити світу зрозумілою для нього мовою, самі стали частиною світу.
 
І не потрібно думати, що українським католикам не загрожує щось подібне. Адже українське суспільство ніколи не «страждало» прихильністю до Католицької Церкви. Старання українських католиків сподобатися українському суспільству, чи хоча би бути ним почутими, попри хаотичність та дещо не відповідність таких старань, усе ж таки присутні. Помножені на одвічне українське прагнення до екуменічного діалогу такі старання можуть стати серйозним випробуванням для українських католиків.
 
Також небезпеку становить і заполітизованість, антиклерикалізм та секуляризм українського суспільства, які фактично творять суспільну думку, яка не готова сприйняти суспільну роль релігії та прагне повністю ігнорувати присутність християнства в українському суспільному житті.
 
Поведінка української влади, особливо після останніх виборів, не те що є постійним порушенням елементарних моральних та етичних норм. Ця політика усе більше відзначається дрейфом в сторону непошанування релігійних переконань власних громадян. Скандальний закон «Про свободу совісті та релігійні організації» фактично повертає стан державно-церковних відносин до епохи розвинутого брежнівізму. Протести опозиції на тлі мочання самих українських вірян суттєво нездатні змінити ситуацію. Скандальні пропозиції українського міністерства охорони здоров’я про трансплантацію органів «за замовчуванням» у кримінальному українському суспільстві піднімають чимало етичних питань. Тепер українське суспільство може стати не лише постачальником людського м’яса на світові ринки у переносному значенні – торгівля людьми, яких ділки продають у рабство звичайне і сексуальне, але й постачальником людського м’яса у повному розумінні цього слова. Громадяни України можуть стати просто дичиною, яку відстрілюватимуть заради пересадки органів.
 
Крах економіки, суспільна несправедливість, моральний розпад, наступ на основні людські свободи, і практично безпомічне суспільство – такі невтішні ознаки української реальності. Зовсім не дивно, що в головах багатьох людей панує хаос, а в серцях відчай і зневіра.
 
Якщо українські католики не прокинуться найближчим часом – то часу після цього найближчого часу в них може просто вже не бути, і не лише в них – українське суспільство усе більше деградує. Терпіти сміттєву яму на власному подвір’ї довго не будуть. Розуміння цього, бажання врятувати хоча б частину суспільства від повної деградації мало би спонукати українських католиків до активніших дій.
 
Ще не все втрачено. І сумні пісеньки про неможливість будь-що зробити – є виразом відсутності розуміння того, що не уряд, не президент, не міжнародна спільнота, не олігархи, а Бог є господарем історії.
 
Українським католикам потрібно, як ніколи до того, у цей депресивний час об’єднатися у спільній молитві.
 
Свого часу Юзеф Пілсудцький приписував порятунок Польщі перед большевицькими ордами не доблесті своїх військ, а молитві коліноприклонених поляків. Австрія після ІІ Світової війни отримала назад свою самостійність не завдяки здібності своїх політиків, чи відвазі військових, а спільній щоденній молитві вервиці.
 
Навіть минулотижневий приклад маленької Хорватії може бути також і нам, українським католикам, прикладом для наслідування: молитва не лише оборонила народ і Церву свого часу, молитва визволила невинно засуджених.
 
Сербська агресія 1991 року поставила молоду Хорватську Державу на межу існування. Проти озброєного до зубів агресора стала майже беззбройна малесенька армія хорватської гвардії з вервичками на шиї. Вервичка, Літургія, молитва – це реальна зброя хорватської перемоги. Сербський агресор першими старався знищити католицькі церкви і цвинтарі, добре розуміючи, що народ без опори на Католицькій Церкві та власному корінні стане легкою здобиччю. А стара куртизанка Європа давала новим державам Словенії та Хорватії не більше двох тижнів на існування. І мило спостерігала за сербським геноцидом над хорватами, а потім над боснійцями. Та Бог – Господар історії – розсудив інакше.
 
Молитвою хорвати перемогли агресора.
 
Але… Міжнародний Гаазький трибунал, так неначе там засіли віддані «екуменісти», всіма силами старався поставити агресора і жертву на один і той же ж рівень.  Політикою цього правосудного органу було гасло «Усі винні». Свого часу, засудивши на підставі вигаданих і абсурдних звинувачень хорватських генералів Анте Ґотовіну та Младена Маркача на тривалі терміни ув’язнення, цей суд засудив також і Хорватську Державу як злочинну організацію, яка прагнула провести етнічні чистки. І це все на основі «доказу», вигаданого самою Гаазькою прокуратурою про те, що кожен снаряд, який впав 200 метрів від цілі свідчить про прагнення до етнічних чисток!
 
Здавалося, що не лише невинні люди проведуть велику частину свого життя у тюрмі, але й Хорватська Держава, хорватський народ увійдуть в історію з клеймом геноцидності.
 
Судова боротьба, як виглядало, не принесе успіху. Хорватський єпископат за місяць до кінцевого вироку Апеляційного суду Гаазького міжнародного трибуналу попросив вірних про піст за справедливий вирок. А ніч перед оголошенням кінцевого вироку, уся Хорватія поринула у молитовне чування.
 
І чудо сталося!
Уже 16 листопада ЗМІ повідомили, що Апеляційна Рада Міжнародного Гаазького трибуналу відкинула всі звинувачення стосовно хорватських генералів Анте Ґотовіни та Младена Маркача. Цим самим і з Хорватської Держави та народу, Міжнародний трибунал скинув усі звинувачення у геноцидності. Додатковим аргументом у цьому є те, що головував на цьому суді єврей, який пережив Голокост, який на власному досвіді знає, що означає бути жертвою геноциду. Суддя Теодор Мерон – народжений у польському Каліші, вижив у Голокості. Від дійсно вигострив своє відчуття справедливості, коли на власному досвіді відчув усі жахи геноциду.
 
Народному піднесенню не було меж. І чудо це мало своє продовження – визволені від несправедливого засуду генерали дали суспільству, яке на цьому етапі перебуває під впливом антикатолицьких сил, свідчення своєї віри. Одразу ж після прильоту до Загребу обидва генерали взяли участь у Архиєрейській Літургії в Загребській Архикатедрі, цим вони засвідчили, що тільки вірність Богу, Святій Католицькій Церкві, власному народові таі самому собі є тим стержнем, який дає змогу людині не зламатися ні перед загрозою фізичної агресії, ні перед несправедливим правосуддям. Недільні відвідини генералами марійських санктуаріїв за свідчили черговий раз, що тільки з Богом людина може розраховувати на перемогу над злом. Хорватська щоденна газета «Večernji list» зуміла взяти інтерв’ю в Анте Ґотовіни. На запит газетярів, щоб він хотів сказати хорватській молоді, генерал відповів: «Нехай будуть оптимістами і нехай вірять у своє майбуття, нехай вірять у себе. З Божою поміччю та за заступництвом Матері Божої все буде добре».
 
Це свідчення віри важливим є не лише для хорватського суспільства. Українське суспільство також його потребує. Свідчення віри невеликого європейського народу, якому Боже Провидіння виділило життєвий простір, як і нам, на зламі тектонічних плит європейської цивілізації, може і в наших серцях збудити віру та вказати на реальний шлях вирішення наших проблем.
 
Ми мусимо не боятися давати свідчення нашої віри. Мусимо докладати зусиль, щоб донести до українського суспільства Радісну Новину Христового Спасіння. Часто ми боїмося говорити про це, часто втікаємо від того, щоб говорити про те добро, яке робить Церква суспільству. Цими днями саме про це у Ватикані говорив відомий рок-співак. Лідер ірландської рок-групи «U2», Боно, який 16 листопада перебував у Ватикані, де серед інших зустрівся із кардиналом Пітером Тарксоном, главою Папської Ради «Справедливість і мир», вважає, що Католицька Церква замало хвалиться тим, що Їй вдалося осягнути.
 
Мусимо перестати боятися давати справедливу оцінку том, що відбувається в суспільстві, прикриваючись гаслами про аполітичність Церкви. Церква є понад політичними баталіями. Але Вона, як досконале суспільство, що об’єднує віруючих в Христ, не може мовчати на несправедливість, Вона не може закривати очі на злочини і не ставати в обороні знедолених та гнаних.
 
Богу дякувати, українські католицькі владики мають правдиве розуміння Церкви і ЇЇ ролі в нашому народі. Минулого тижня владика Борис Ґудзяк звернувся з листом підтримки політичного ув’язненого Юрія Луценка. Людині, що невинно терпить, така підтримка багато значить. Аважлива вона і всьому нашому суспільству. 
 
Також і Глава УГКЦ Блаженніший Святослав остудив дещо гарячі голови, коли заявив: «Ми впевнені, що зможемо знайти шляхи для того, щоб загоїти рани минулого, прощаючи та просячи прощення… Ми переконані, що шлях примирення між Українською Греко-Католицькою Церквою та Російською Православною Церквою, на основі історичного та душпастирського реалізму, є дієвим способом відновлення діалогу та створення нової моделі екуменічних стосунків».
 
Саме історичний реалізм, який відкрито говорить про взаємні рани і образи, який не вирівнює винуватість жертви і її мучителя, спроможний дати правдиве і тривке взаєморозуміння між Церквами.
 
Треба і нам – простому клиру і мирянам – своєю молитвою та переосмисленням власних переконань у світлі ортодоксної віри Католицької Церкви оновити свою католицьку православність. Тільки віра любов’ю діяльна може нам дати шанс на дійсно достойне і свобідне існування на цьому світі, та відкрити дорогу вічного спасіння.
 
Католик не має права на «розкіш» відчаю. Бо він не веде якоїсь власної боротьби, відмінної від боротьби усіє Церкви Христової, Яку пекельні ворота не переможуть. Мусимо віднайти у собі силу віри і стати в Її обороні.
 
Не очікуймо, поки це зроблять католики в Америці чи в Європі. Робімо це й самі. Найперше – молитвою і щоденним свідченням віри.


о.Орест-Дмитро Вільчинський


Джерело:   Воїни Христа Царя

Немає коментарів:

Дописати коментар