ЛЮБОВ


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

четвер, 19 липня 2012 р.

19.07.2012р. Б. / ЕКУМЕНІЗМ ПО-ПРАВОСЛАВНОМУ

В часі, коли католицтво йде шляхом, який би за логікою подій мав завершитися відродженням католицтва , брати-християни, що називають себе православними, дають черговий привід задуматися над доцільністю і можливістю провадження з ними екуменічного діалогу.

Спостерігаючи за минулотижневими заявами нез’єдинених єрархів, в черговий раз виникає запитання: невже екуменізм з православним світом можливий?

Передумовою усякого діалогу є відкритість на цей діалог, а передумовою діалогу, який за кінцеву мету ставить християнську єдність є, як мінімум, щирість і відсутність дулі в кишені.

Цими днями лідер конвертитів з англіканізму прелат о. Кіт Ньютон, колишній англіканський єпископ, а нині глава Персонального ординаріату Матері Божої Уолсінгемської у Великобританії, в інтерв'ю агентству "SIR" зазначив, що почувається в Католицькій Церкві як вдома. І щиро дивується, що раніше не увійшов в лоно Католицької Церкви. Успішність свого персонального шляху в звершені екуменічного ідола о. Ньютон бачить у щирості, з якою після ІІ Ватиканського собору частина англікан підійшла до проблеми християнської єдності.

У світлі історії отця Ньютона та його сподвижників, екуменічний діалог з протестантизмом усе ж таки виглядає не позбавленим перспектив. Але якщо діалог з протестантизмом усе ж таки вродив плодом – велика частина англікан приєдналася і продовжує приєднуватися до Католицької Церкви, якихось відчутних плодів, окрім буйних сходів паростків релігійного іденферентизму серед українських греко-католиків, діалог зі східною схизмою, чи як самі себе називають наші брати, що перебувають в розколі, православ’ям,  не приніс.

Якщо за рік часу Великобританський ординаріат для колишніх англікан уже налічує 80 священиків та 1,5 тис. вірнихі динаміка росту таких ординаріатів по світіє не просто позитивною, але вражаючою, то свого часу саме екуменічний діалог завадив Македонській Православній Церкві стати Македонською Греко-Католицькою Церквою.

Ось цими днями розгорілася контроверсія довкола висмоктаного з пальця прозелітизму, яким буцімто займаються греко-католики «душехвати» на Східній Україні, відбираючи в УПЦ МП фантомних вірних. І це не прийшло з Москви, а з Києва. І це в черговий раз підтверджує, що міфи про начебто інакше московське православ’я в Україні є просто міфами. Можливо, воно де в чому різниться від свого московського господаря, але для українців греко-католиків це таки виглядає «та сама Марина, но в єншій хустині».

І от з такими «любителями» українського католицизму ведеться екуменічний діалог – сміх крізь сльози.

А ще цікавішою минулого тижня виявилась поведінка сербського патріарха Іренея. Кілька тижнів тому він запросив Святішого Отця прийняти участь у святкуваннях річниці міланського едикту у сербському Ніші, колишній римській Ніссі – рідному місті Константина Великого. Дійсно, зі сторони сербського православ’я небачений жест. Але, але. Не так сталося, як гадалося. Минулого тижня сербський патріарх заявив, що приїзд Папи у Сербію є… завчасний. Ова! А причина, причина класична – московський патріарх і «страшні» образи, які «геноцидні» хорвати нанесли сербському православ’ю. Принципово, нічого несподіваного не сталося. Очікувати інакшого від того, хто приймав активну участь у розпалювані балканської різанини у 90-х роках ХХ століття, а потім активно боронив сербський «христолюбивий народ» перед «натівськими агресорами» не було варто.

Але все ж таки кілька моментів з заяви сербського патріарха просто сяють своєю унікальністю.

Папа не може приїхати у Сербію, бо ще живі згадки про ІІ світову війну?! Повний абсурд. Але тим не менше саме цей абсурд озвучив патріарх Іреней. Що більше, сербський патріарх заявив, що не може гарантувати Папі безпеку у Сербії. Черговий нонсенс. Адже сербський патріарх не має ані своєї поліції, ані своєї армії, щоб гарантувати комусь безпеку. Чи це прихований натяк на те, що патріархія Печцька є інтегральною частиною сербської держави?

Московський патріарх не приїде в Сербію, якщо туди приїде Папа. Унікальний момент. Московський патріарх Кіріл виявляється не в стані бути з Папою в одному приміщені. Ось він московський супер-екуменізм!

Виглядає на те, що увесь екуменічний діалог з православ’ям у реальності зведений до стамбульського Фанару. Але чи це дійсно діалог, чи пошук Константинопольської Патріархії виходу з загрозливої для неї ситуації перед лицем турецького ісламу?

Направду, тяжко визначитися. Хіба що варто зацитувати Класика: «Боюсь я данайців навіть тоді, коли вони дари приносять». Не потрібно занадто багато копатися в історії Церкви і в сьогоденні, щоб зрозуміти, що православ’я – це сила, яка завжди зраджувала. Усі Унії з греками виявились лише бажанням поодиноких єрархів або  політичною грою роменських імператорів перед лицем мусульманської загрози. Православ’я під мурами Царгороду спробувало обдурити хрестоносців і по сьогодні вину за наслідки власного політичного крутійства перекидає на Захід. Справляючи голосні ламентації з приводу завоювання франками «центру світу», які підхоплюються частиною католиків, обдурених православною пропагандою, православ’я не лише зраджувало Уніям,– воно свого часу не рідко зраджувало своїм мусульманським господарям, яким Троєдиним Богом після паду Царгороду заприсяглось на вірність.

Що більше, православ’я зіграло свою негативну роль і в історії українства. Свого часу саме православні грецькі єрархи, виконуючи роль подвійних агентів Османської Туреччини і Московії, спричинилися до руїни Київської Церкви (див. Володимир СЕРГІЙЧУК, «Нескорена Церква», 2001: 4-13). Що більше, саме православ’я стало причиною орієнтації козаччини на Москву (див. там же). Саме продане Царгородом українське православ’я стало в московських руках непоганим інструментом знищення українства у Московській Імперії. І знову ж таки у модерних часах саме константинопольське православ’я змогло розбити український корпус у діаспорі, поживившись збунтованими екс-греко-католиками у Америці, щоб зробити православних українців на поселеннях розмінною монетою у своїх чварах з Москвою.

Навіть відроджене після 1917 року, просякнене націоналізмом українське православ’я не встоялось перед налетом большевицького терору, а липківщина відвели частину українства у безплідне сектантство.  Саме шароварна автокефалія, заснована КГБ, в Галичині була як така заснована для «борьбы с возроздающимся униатством», стала добрим інструментом поділу нашого народу і фрагменталізації його зусиль до національного відродження. І тому лише затуманеному ідеологемами розуму не зрозуміло, що православ’я завжди виступало, як грабар українства, як інструмент імперської політики спочатку Царгороду-Стамбулу, а потім і Москви.

Перспективи екуменічного діалогу з православним світом можуть хіба що бути вичитані у контексті Царгородської Патріархії. А в Україні… В Україні говорити про екуменічний діалог трагічно зарано. Зарано говорити про діалог з тими, хто очікує заглади українського католицтва, зарано говорити про екуменізм з патріархом, який приймав активну участь у поборювані підпільної УГКЦ, як співпрацівник КГБ та ревний агент московського православ’я в Україні, а ніколи, жодним чином не вибачився за те, що переслідував Церкву Божу. Зарано говорити про екуменізм з тим, хто не втомлюється очорнювати у ЗМІ світлу постать слуги Божого Андрея Шептицького, хто без перерви вигадує різні «жахливі» звинувачення на адресу Католицької Церкви і УГКЦ зокрема.  Богу дякувати, що принаймні на даному етапі, принаймні частина українського православ’я кооперується з іншими християнами у відстоюванні прав українських християн перед державою. Та виглядає, що це і є український екуменізм. «Ви, католики, закрийте писок, і тоді ми разом можемо виступити на захист якихось там цінностей. А як будете реагувати на те, що ми вас обливаємо брудом - то ми здійматимемо ґвалти у прозелітизмі, антиекуменізмі й інших злочинах. А як то не допоможе – «настукаємо» на вас у Ватикан» - виглядає це і є екуменічний діалог по-православному.

Зрештою, тут нема нічого дивного: православ’я виникло, як імперіальна організація під покровом ромейських імператорів, тому дивуватися його постійному політиканству не варто. Православ’я, в принципі, ніколи не переставало відчувати себе радше політичним, як суто релігійним чинником. Тому, коли говориться про екуменізм з православ’ям, то не варто сприймати його через призму геніальної ікони Андрєя Рубльова «Троица» чи через красу афонських піснеспівів. Завжди варто мати на умі властиво політичну, імперіальну складову цього Розколу. Сказати відверто, скоріше можна сподіватися успіху в екуменічному діалозі з протестантизмом, як з православ’ям. Адже воно завжди буде сприймати католицтво, як ворога і конкурента, бо таке сприйняття засаджене у його політичній природі.

Годі собі уявити той крик, ті ґвалти, які здіймали би православні, якби в Україні 80 священиків та півтори тисячі перейшли у лоно Католицької Церкви. А перехід у Великобританії такої ж кількості англікан у лоно Католицької Церкви не спровокував жодних конфліктів католицтва з Церквою Англії. Якщо православні по сьогоднішній день терплять фантомні болі через втрату панівних позицій в греко-католицькій Галичині, то що ж би було, якби на Великій Україні греко-католики таки дійсно зайнялись місією серед православних? Московський патріархат на пару з київським оголосили би Ватикану війну?

Але хай там є як є. У світі розпочався католицький ренесанс, який сягнув уже й України, тому не варто аж занадто клопотатися проблемами тих, хто ще знаходиться у Схизмі. Варто дбати про власних вірних, про відродження і зріст власної Церкви. А відроджене католицтво стане магнетом для тих, хто справді шукає Бога і правдивої Його Слави.

о. Орест-Дмитро Вільчинський


Джерело:   Воїни Христа Царя

Немає коментарів:

Дописати коментар