ЛЮБОВ


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

субота, 2 червня 2012 р.

02.06.2012р. Б. / Феномен «дитячої неділі»

У Донецьку сьомий рік діє греко-католицька школа

Греко-католиків усе ще сприймають на Донбасі зазвичай як «іновірців», які «понаїхали з Бандерівщини». Довіру жителів індустріального регіону священики УГКЦ завойовують простим, перевіреним способом: безкорисно творячи добро. Феномен «дитячої неділі» тут особливо показовий.
 
«То ви уніатів шукаєте», — недовірливо констатувала жителька донецького передмістя Смолянка, в якої я вирішив запитати дорогу до храму. Проте я вже збагнув, куди треба йти. Вулицею прямувала мало не колона молодих подружніх пар з дитячими візочками та «самостійною» малечею, що міцно трималася за таткові чи мамині руки. Так разом ми й дійшли до храму Покрови Пресвятої Богородиці, двір якого на той момент ніби перетворився... на великий та галасливий дитсадок.
 
Донецька громада Української греко-католицької церкви вибудувала свій кафедральний собор декілька років тому. До того мали лише невеличкі каплиці, найдавніша з яких була розташована в хатинці, яку свого часу подарувала одна з парафіянок. Із завершенням нової ошатної церковної споруди з’явилася нагода запросити жителів міста на спеціальні «сімейні» літургії, що правляться по неділях. Діти старшого віку здебільшого по службі Божій залишаються ще й на заняття в недільній школі.
 
Чесно кажучи, для мене було відкриттям, що церковна школа навчає не лише азам християнських знань. Довелося спостерігати, як найменші з допомогою наставниці старанно засвоюють непросте, як на їхній вік, мистецтво паперових аплікацій.
 
У старшій групі свої проблеми: хлопець захищає складений удома список улюблених музикальних зірок.
 
— А Пугачову ти категорично викреслюєш? — запитує викладачка.
 
— Бо стара, і взагалі... — стоїть на своєму підліток.
 
— Як же, — трохи театрально хапається за голову вчителька, — вона ж співає про кохання!
 
Як розповіла Людмила Панасюк, найдосвідченіша з тутешніх викладачок, які працюють в осередку сестер-служебниць Непорочної Діви Марії, недільна школа УГКЦ існує в Донецьку з 2005 року. Починали черниці з гуртка в десяток учнів, зараз у чотирьох вікових класах понад півсотні вихованців. Окрема група — для батьків, яких паралельно вчать, так би мовити, позакласної роботи зі своєю малечею. Усі викладачі мають чималий педагогічний досвід. Поки що за школу править приватний будинок, орендований поблизу храму, але найближчим часом має нарешті завершитися спорудження спеціальної будівлі.
 
 
У «шахтарській столиці» львів’янка Л. Панасюк уже восьмий рік. Каже, що її особисто тішить відчуття єдиної родини, що поступово склалося серед школяриків та їхніх батьків. Його, зокрема, зміцнюють спільні подорожі в Карпати, які традиційно здійснюються щоліта.
 
— Ми в недільній школі — із жовтня минулого року, коли тут розпочиналися чергові заняття, — розповідає донеччанка Тетяна. — Моїй дитинці на той час було шість рочків, вона якраз пішла до першого класу гімназії. Хотілося, щоб донечка засвоїла всі ті релігійні цінності, які сповідує моя родина, полюбила Христа, адже Бог є любов.
 
— До цієї церкви мене вперше привела мама, — розповідає Марія, — але свідомо я потягнулася до храму після загибелі чоловіка, відчуваючи тут підтримку, якої дуже тоді потребувала. Сама виховую трьох дітей, тож вони буквально живуть «від неділі до неділі», чекаючи занять у цій школі. Кажуть, що їм дуже цікаво спілкуватися з ровесниками, на кожному занятті дізнаватися про щось нове.
 
Координатор благодійного фонду «Карітас Донецьк» Любов Пантелюк розповіла про інші напрямки доброчинної роботи, що їх здійснює Донецько-Харківський екзархат та місцева громада УГКЦ. При кафедральному храмі є безкоштовна їдальня для нужденних. Узимку ж добровільні помічники фонду виїжджають із гарячою їжею в місця скупчення безхатченків, з особливою увагою вишукуючи на тому соціальному дні безпритульних дітей. Цей проект, каже Л. Пантелюк, має своїх постійних спонсорів, але нерідко буває, що якийсь підприємець, навіть не називаючи свого прізвища, завозить до їдальні ящик з макаронами або пакунок м’яса.
 
Діставши дозвіл, заглядаю на кухню «благодійної трапезної», як це тут називають. Ошатне приміщення оснащене кулінарною технікою. Смачно пахне борщем. Куховарка Людмила охоче розповідає, що сьогодні в меню ще суп з грибами, салат зі свіжих овочів, котлети з печінки, пісні страви, компот або сік — на вибір.
 
Церква взяла в оренду кілька занедбаних жеківських «кімнат школяра» в різних кінцях міста, відремонтувала приміщення — і тепер там соціальні центри, куди може звернутися по допомогу будь-який юний волоцюжка, аби помитися, випрати одяг, поїсти. А от «читати мораль», як запевняє Л. Пантелюк, там не заведено, і постійні клієнти центрів це добре знають.
 
Не менш важливою є місія допомоги віл-інфікованим городянам та кризовим сім’ям, розпад яких погрожує безпритульністю неповнолітнім дітям. Тут потрібні і значні кошти, і доводиться залучати юристів, медиків, соціальних психологів. Адже за кожною історією — людська трагедія. «Зате як радісно, — зізнається пані Любов, — коли спільними зусиллями вдається повернути інтерес до життя важкохворій людині або убезпечити підліткові домашнє тепло».
 
Багато вражень залишили ці недільні зустрічі, а найбільше згадується дитячий сміх, підсилений акустикою храмового склепіння.

Володимир ВОЛОВНЕНКО

Джерела: www.day.kiev.ua

Воїни Христа Царя

Немає коментарів:

Дописати коментар