ЛЮБОВ


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

понеділок, 30 квітня 2012 р.

30.04.2012р. Б. / Українське християнство перед лицем аморальної влади

Молодь
Українські християни живуть у суспільстві, яке стрімко втрачає будь-які моральні орієнтири та обмеження. Воно, суспільство, усе ще здатне реагувати на резонансні злочини, але це переважно реакція віртуальна, а не реальна. У соціальних українських джунглях виживати стає дедалі складніше, тому для доброї частини соціуму «єдиним» виходом залишається або втеча за кордон, або втеча у віртуальний світ Інтернету та соціальних мереж.

Не те щоб утікачі не хотіли змін, вони їх хочуть. Хочуть, але сучасний український дехристиянізований менталітет, у якому християнство є лише частиною фольклору, не дає ані відповідей, ані орієнтирів, як вийти з ситуації перманентного жаху. І жах нашого українського буття породжує нову парадигму соціального реагування: «Краще жахливий кінець, аніж безкінечний жах». Краще втікати з Батьківщини, заплющувати очі і вуха, поринути у віртуальний світ, аніж зіткнутися з жахами щоденного українського буття.

Що більше ця парадигма пускає коріння в український менталітет, то скоріше українське суспільство наближається до свого краху. Найактивніші та найздібніші, але неагресивні члени соціуму самі виключають себе з нього, агресивна ж частина усе більше радикалізується. Наслідки такого стану просто і легко можна передбачити – насильницький крах суспільства з невідомими наслідками.

У цій ситуації зарадити може лише чітка й активна позиція українських християн. Позиція, яка за свій фундамент матиме особисту вірність Христу і Його Церкві, відчуття власної відповідальності за себе і свій народ та відкритість до сприйняття та нострифікації досвіду інших охрещених народів.


АМОРАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ


Минулого тижня Церква беатифікувала (проголосила блаженним) о. П’єра Адріана Тулорожа, священика, який своєю смертю засвідчив вірність християнським ідеалам, в період найкривавішої фази так званої Великої Французької революції. У цей період революціонери проводили тотальну дехристиянізацію та атеїзацію Франції.

Передвісником цього стала Цивільна конституція клиру від 12 липня 1790 року, яка фактично створювала автокефальну церкву у Франції. Понад 70% клиру відмовилися складати присягу і приєднуватися до цієї «церкви». Більшість християнського люду залишилась вірна своїй вірі. А вже 1793 Робесп’єр і його маніяки почали впроваджувати культ розуму, оскверняючи церкви і масово вбиваючи священиків, монахів, монахинь, простих мирян та чудом ще вцілілих єпископів.
Революційний бухгалтер,
французька гравюра кінця ХVІІІ ст.


Французьку революцію часто намагаються показати у позитивному світлі, забуваючи про 4,5 млн. жертв цієї різанини, більшість з яких – 91% [1] – були простими селянами та робітниками. Також часто закривають очі на геноцид, влаштований революціонерами проти повсталих селян Вандеї, які не хотіли миритися з дехристиянізацією. Варто зазначит, що під прикриттям боротьби з спекуляцією та мародерством революціонери знищили тисячі людей, хоча реальних спекулянтів і мародерів серед вбитих було не більше 0,1% [2].

Зате корупція, продажність, пригноблення і знищення усіх незгідних з радикально ліберальними ідеями революції заполонили Францію від краю до краю. Народ опинився повністю деморалізований державним революційним терором. І лише католицький клир, який залишився вірний Христу і Його Церкві, був єдиною опорою знедоленого народу, виконуючи своє служіння підпільно і під постійною загрозою смерті. Не зважаючи на те, що церковні структури були повністю знищені.

Напередодні революції Церква у Франції виявилась глибоко враженою ліберальними ідеями та галіканським націоналізмом [3].  Провалля між вищим і нижчим клиром набуло мало не рабовласницького характеру. Лібералізм та продажність клиру набирали усе гротескніших форм [4].  У такій ситуації Церква у Франції не змогла дати належного опору зазіханням революційної французької держави.

Аморальна влада французьких революціонерів не отримала належної відповіді з боку Церкви. Ніхто не спромігся у революційній істерії звернути увагу народу на страшні наслідки, які несе войовничий лібералізм. Щобільше, на початку цієї революції велика частина французького католицького клиру вітала революцію, особливо знедолене нижче духовенство, стан якого мало чим різнився від стану більшості селян, яких це духовенство обслуговувало.

Цей історичний урок добре нам показує небезпеку церковної аполітичності, поширення ліберальних ідей в церковному середовищі та «розколу» Церкви на «високу» і «низьку». Якщо прагнемо нормального церковного життя то мусимо пильнувати, щоб згадані випадки та подібні до них тенденції не заполонювали нашого церковного життя.

Будь-яка аморальність влади, чи то ліберальної, чи консервативної, будь-які кримінальні дії з боку властьімущих, будь-яка соціальна несправедливість мусить наражатися на гостру критику Церкви. Інакше Церква може втратити свою віродостойність в очах суспільства. Будь-яке поширення у церковному середовищі ідей, які надгризають православність (ортодоксію) Католицької Церкви, мусить знаходити рішуче засудження і за потреби суворе покарання з боку Церкви. Будь-яка спроба розшарування між вищим і нижчим клиром, між клиром та мирянами треба не лише попередити, але і вміло лікувати, якщо вона вже є. Теперішня ситуація Церкви в Україні просто кричуще вимагає від Церкви пильнувати свого послання і не продаватися за сповидний мир чи дешеву популярність.


КОНСЕРВАТИВНА РЕВОЛЮЦІЯ

Лібералізм для Церкви є рівно ж такий небезпечний, як і будь-яке інше збочення. Події в США яскраво свідчать про це. Після ІІ Ватиканського Собору Католицька Церква США взяла курс на зближення з американським суспільством, яке включало професійні піар-кампанії, певну лібералізацію, обминання гострих етичних тем, гіпервідкритість Церкви, а особливо церковної єрархії перед суспільством. Усе це вродило кризою покликань і віри. Цікавим є той факт, що американські католики були вимушені продавати свої церкви у 80-90х роках ХХ століття не стільки через зменшення кількості вірних, як через брак священиків, а тому неспроможність цих вірних обслуговувати.

Дуже скоро гіпервідкритість зірвала з церковної єрархії серпанок сакральності. Владу єпископа почали розцінювати, як владу будь-якого виборного служителя чи функціонера. Єпископат стрімко почав втрачати авторитет серед самих католиків. А от авторитет у суспільстві, попри оптимістичні очікування, не зріс. І це – цілком природно. Адже влада в Церкві кардинально різниться від будь-яких інших форм влади. Вона, на відміну від усякої людської влади, має сакральний характер. ЇЇ встановили не люди, а Бог, і тому часто її функціонування суттєво різниться від функціонування людської влади, вона не завжди підпадає під закономірності соціології, психології чи антропології.

Звісно, дитячі уявлення, що священик чи монах нічого не їдять, чи подібні до них, викликають усмішку. Але і в уяві більшості вірян богопосвячені особи і клир є істотами інакшого порядку. Знаючи це, противники Церкви дуже добре цим користуються, висвітлюючи в ЗМІ клерикальні «неподобства». Повна відкритість Церкви перед світом є власне тим, що фактично руйнує ареол містичності церковної влади. Без цього розуміння Церква приречена на висвітлення у ЗМІ у ролі таких собі мікімаусів для забави натовпу, який з часів римської імперії майже не змінився у своєму прагненні хліба і видовищ.

Це не означає, що Церква має закритися перед світом і зайняти позицію ворожості до ЗМІ. Ні. Церква має бути відкритою, але не виставляти, як екзбіціоніст, свою інтимність на загальний огляд. Блаженний Папа Іван Павло ІІ свого часу говорив, що перед світом Церква має бути домом з скляними стінами, через які усе видно. Але це зовсім не означає, хоч декому дуже б хотілося, що у цьому домі виходок і лазничка теж мають мати скляні стіни.

Коли журналістів цікавить, у якому магазині купують білизну для єпископів, яким милом вони миються, якою косметикою вони користуються, то, задовольняючи їхню цікавість, Церква таки впадає в своєрідний екзбіціонізм, втрачаючи ареол сакральності. Отож, відкритість річ корисна, вона нівелює дурні домисли, але екзбіціонізм позбавляє Церкву авторитету, зводячи її до рівня біснуючогося натовпу.

Ліберальність, замовчування гострих моральних питань, аполітичність – усе це сприяє дезорієнтації вірних, позаяк позбавляє їх чіткої і здорової ортодоксальної науки Церкви та робить їх нечутливими до заяв Учительського Уряду Церкви. Властиво це надзвичайно дієво провокує кризу віри і серед мирян і серед клиру.

Усе це і деякі меш важливі речі й спровокували кризу Церкви в Америці.

Але останнім часом намітилися тенденції цілком протилежні: американський єпископат зайняв виразну позицію, щодо ліберальних реформ президента Обами, йдучи на конфлікт з діючою американською Адміністрацією, що за «аполітичності» було б неможливим кроком. У американських єпископів був вибір: або «мудро» промовчати на поставлену вимогу до католиків фінансувати аборти, чого домагається містер Обама і його команда, або піти на конфлікт з єдиною супердержавою у світі. Щоб утриматися на плаву в американському суспільстві, політична мудрість, очевидно, підказувала шлях пошуку компромісів з найліберальнішою до тепер американською Адміністрацією. Мудрість ж євангельська вказувала на шлях безкомпромісного обстоювання права католиків США на сповідування католицької віри у повноті її православності, тобто на конфлікт з Адміністрацією єдиної світової супердержави. Богу дякувати, американські єпископи обрали шлях безкомпромісної боротьби за православність Католицької Церкви.

Саме це призвело до різкого зростання авторитету Католицької Церкви в США, і це на тлі постійної фабрикації педофільних скандалів ліберальними ЗМІ. З американськими католиками солідаризуються тепер і різні протестантські конфесії, що у 80–90х роках ХХ століття було немислимим.

Саме зріст чутливості до православності Церкви і боротьба за цю православність, безкомпромісність у цій боротьбі і породили те, що можемо зараз спостерігати в американській Церкві – своєрідну консервативну революцію. Випадок з Конференцією вищих настоятельок жіночих монаших згромаджень США слід також розглядати як частину цієї революції.

Минулого тижня стало відомо про те, що американська Церква переживає зараз своєрідний бум покликань до священичого стану. На думку одного з найавторитетніших католицьких закладів США, єзуїтського Джорджтаунського Університету, який досліджував цей феномен, саме креативний консерватизм американського єпископату став причиною зросту кількості покликань. Цікаво, що у досліджені зазначають: саме такі «консервативні» практики, як молитва на вервиці та адорація Найсвятіших Тайн, які теперішні літургісти люблять висміювати, є найкращими промоторами священичих покликань.

Американське світське видання «The Wall Street Journal», уже назвало цю консервативну революцію переможним католицизмом, приписуючи цей несподіваний успіх новій лінії американської Церкви, завдяки так званим креативним консерваторам – єрархам, яких папа Бенедикт XVI останнім часом призначає у найважливіші єпархії.

Усе це підтверджує, що Церква лише тоді є Переможною Церквою, коли Вона не витрачає свої сили на шизофренічний пошук своєї ідентичності, не йде на компроміс ні з модними богословськими віяннями, ні зі світом, а безкомпромісно звіщає Євангеліє Христове у Його повноті. Лише тоді Церква здатна протиставитися аморальності влади і суспільства. І не просто протиставитися, а вийти переможцем з конфліктної ситуації.


УКРАЇНА У СТАНІ АМОРАЛЬНОСТІ ВЛАДИ


Проблема аморальності української влади, яка тягнеться від моменту проголошення української незалежності, за теперішнього режиму набула фатальних ознак.

Розрив між багатими та бідними, зубожіння населення, упослідження Конституції, утиски та постійні спроби дискредитації Церкви, різноманітні спроби обмеження економічного добробуту Галичини та Волині, лицемірне потакання квазіліберальним тенденціям і показна побожність, відбілювання злочинів комунізму, «реформа» освіти, тотальна корупція і хабарництво, постійні спроби задушити будь-які паростки демократії, переслідування інакомислячих та політичних опонентів, розгул різних форм бандитизму, сповзання суспільства до дикої суміші тотального визиску, тоталітаризму та хаосу, знищення судочинства, перетворення податкової адміністрації на інструмент тиску і вибивання грошей, постійні спроби знищення економічної свободи, розгул беззаконня навіть у структурах, покликаних оберігати законність, перетворення законів на інструмент знищення середнього класу і повне позбавлення прав нижчих суспільних прошарків – це ще далеко не всі наслідки діяльності нинішнього режиму в Україні.

Такий стан речей уже не загрожує лише встановленням диктатури, а повним розвалом держави: або через її розпад, або через окупацію іншими державами.

У цей же ж час українське суспільство, знищене тоталітарними режимами ХХ століття, не завжди виявляє розуміння небезпек, які несуть йому войовничі ідеології. Усе це, помножене на, принаймні, тристалітню відсутність демократичних традицій на Сході й перервану демократичну традицію на Заході України та відсутність громадянського суспільства, робить українське суспільство особливо відкритим на небезпеку встановлення і лівої, і правої, чи взагалі безідеологічної диктатури. Щобільше, зараз в Україні диктатуру майже встановлено.

У цій непростій ситуації голос Церкви, як ніколи, потрібен українському соціуму. І найбільше йому потрібен голос саме УГКЦ. Оскільки ця Церква є практично національною (за своєю формою) та католицькою (за своєю суттю). Саме ця Церква здатна промовити до цілого українського суспільства зрозумілою йому мовою і через свою пов’язаність з Вселенською спільністю Католицької Церкви, через абсорбцію досвіду Католицької Церкви дати суспільству саме ці рецепти, які йому є вкрай необхідними.

Адже саме Вселенська Церква виробила чітку соціальну доктрину та окреслене християнське оцінювання того чи іншого політичного режиму. Правдиве католицтво, окрім чітких суспільних моральних та релігійних орієнтирів, саме завдяки своїй вірності Христовій Євангелії здатне перестрашеного індивіда перетворити на вільну і відповідальну людину. І саме УГКЦ покликана бути тим посередником, який досвід і науку Католицької Церкви перенесе на український ґрунт.

Не дивно, що саме УГКЦ уже надіслала українському суспільству кілька застережних знаків. Зокрема саме реакція о. Бориса Ґудзяка на спробу працівників СБУ схилити його до співпраці з органами принаймні на якийсь час пригальмувала наступ режиму на свободи громадян. Свого часу і Лист Синоду єпископів УГКЦ до Януковича був також знаком тривоги для українського суспільства, щоправда, суспільство залишилося тоді глухим, як і президент Янукович.

Також суспільство практично не почуло спільний заклик католицьких єпископів України обох обрядів стосовно захисту сімейних цінностей та гостро і неадекватно зреагувало на заклик до припинення аморального вбивства ненароджених. Адже аборти є одною з основних причин депопуляції України, а без нормальної, захищеної та стабільної сім’ї неможливе існування самого народу як такого.

Останнім, але надзвичайно тривожним сигналом у низці церковних закликів є заява Архиєпископа-емерита Блаженнішого Любомира Гузара про те, що у випадку, коли теперішня влада продовжуватиме сповідувати принципи відмінні від принципів, які сповідує громадськість, то діалог з такою владою буде неможливим. Якщо взяти до уваги того, хто говорить, і тих, про кого це говориться, то цю заяву можна трактувати лише однозначно: «Діалог з режимом Януковича є неможливим». Про це особливо гостро свідчать події минулого тижня. Звісно, що окрім криків-ґвалтів на форумах іншої реакції українського соціуму ця заява не викликала. А шкода. Якщо настільки толерантна і вирозуміла людина, як Блаженніший Любомир, заявляє про фактичну неможливість діалогу між владою і суспільством, оскільки очікувати зміни поведінки від теперішнього режиму просто нереально, то це означає не що інше, як встановлення влади, яка не зважає на потреби суспільства – а це не що інше, як тиранія. Таким є невтішній діагноз теперішніх українських реалій.

І саме в цій ситуації Церква не може собі дозволити будь-якого компромісу з тиранією, який означатиме для Неї громадянську смерть і втрату будь якого авторитету в українському суспільстві. Тому саме тепер, як ніколи раніше за останніх 20 років української незалежності, Церква мусить відкинути усякий компроміс та без агресивності, але рішуче і твердо, звіщати повноту Христової Євангелії українському суспільству. І це є завданням не тільки церковної єрархії, але і завданням кожного з нас.

Перш за все, кожен, хто вважає себе католиком, в теперішній українській ситуації просто зобов’язаний вивчити соціальну доктрину Католицької Церкви, і не лише соціальну.

По-друге, кожен, хто себе вважає католиком в Україні, зобов’язаний відкинути усякі власні уподобання і дослухатись до Учительського Уряду Церкви.

І на сам кінець. Кожен католик в Україні повинен не забувати про потребу безкомпромісної вірності Христові та Його Святій Церкві, не лише зберігаючи православність свого католицького віросповідання, але й живучи згідно з вченням Католицької Церкви, даючи у цей спосіб свідчення віри зболеному і розчарованому українському суспільству.

Виконуючи ці вимоги, можемо мати надію на краще майбутнє. Лише так! Інакше не слід очікувати не те що доброго, а навіть нормального майбутнього ні для себе, ні для прийдешніх поколінь.

о. Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:  Воїни Христа Царя

Немає коментарів:

Дописати коментар