ЛЮБОВ


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

середа, 11 квітня 2012 р.

11.04.2012р. Б. / ХРИСТИЯНСТВО І ПОСЛУХ ВЛАДІ


Християнство неодноразово зазнавало хибних інтерпретацій у зв’язку з поверхневим тлумаченням слів Святого Письма. Чого лишень варті слова про підставляння другої щоки, з котрих деякі “горе-екзегети” роблять висновки про ультрапацифістський і, по суті, мазохістський характер Віри Христової... (При цьому в число “горе-екзегетів” входять як критики християнства, так і горе-християни, котрі готові екскомунікувати всіх, хто поняття “меч Христовий” розуміє не лише в переносному, але і в прямому значенні). 

Так само, як у випадку з пацифізмом, ми можемо наштовхнутись на небезпеку поверхневого, вирваного з контексту трактування інших моментів Святого Письма. Зокрема може викликати нерозуміння початок 13-ї глави Послання св. ап. Павла до римлян: “Кожна людина нехай кориться владі вищій: нема бо влади, що не була б від Бога; і ті, існуючі влади, установлені Богом. Тим то, хто противиться владі, противиться Божому велінню, а ті, що противляться, самі на себе суд стягують. Начальники бо страшні не тим, що добро, а тим, що зло чинять. Хочеш не боятися влади? Чини добро, і будеш мати похвалу від неї; вона бо – слуга Божий, тобі на добро. А як ти чиниш зло, то бійся, бо не дарма меч носить; вона – Божий слуга, що відомщає і карає того, хто чинить зло” (Рим. 13, 1-4). 

Відштовхуючись від поверхневого трактування, ми можемо говорити, що християнство зобов’язує кожного свого адепта безоглядно підкорятись будь-якій владі. Однак чи дійсно це так? 

Насамперед зазничимо, що йдеться не про пасивний послух владі, не про схиляння раба перед деспотом чи його сатрапом, а про послуг “ради сумління” (Рим. 13, 5). Очевидно, апостол говорить про імманентний Божому закону принцип гармонізації суспільного життя, не можливого без існування владних структур; послух має слугувати суспільному благу – “дбайте перед усіма людьми про добро” (Рим. 12, 17) – але аж ніяк не злу. Апостол Петро підтверджує цю думку: християни мають коритися правителям, “посланим на кару лиходіям і похвалу доброчинцям. Така бо воля Божа, щоб ви, добро творивши, змусили мовчати неуцтво безглуздих” (1 Пт. 2, 14). При цьому він дає інструкцію оптимального використання суспільної свободи, котра є далекою і від хиб деспотизму, і від надуживань лібералізму чи анархізму (тобто від нівеляції особистої свободи з одного боку і від зловживання нею – з іншої): “Поводьтеся як вільні, та не як ті, що з волі роблять покривало злоби, але як слуги Божі” (1 Пт. 2, 16). 

Те, що покора владі не може бути абсолютною і безоглядною, показує Сам Христос. У виразно різких формах Він таврує фарисеїв – тодішню еліту юдейського суспільства. Він говорить про них як про “лукаве поріддя і перелюбне” (Мт. 12, 39), “сліпих провадирів”, “нерозумних й сліпих” (Мт. 23, 16-17), “лицемірів, що схожі на гроби побілені, які зверху гарними здаються, а всередині повні кісток мертвих і всякої нечистоти” (Мт. 23, 27), “зміїв, гадюче поріддя” (Мт. 23, 33). Коли заарештований Христос стоїть перед Каяфою та іншими фарисеями, то поводить себе мужньо і, значною мірою, зухвало (Мт. 26, 57-64). 

Повчаючи учнів, Ісус критикує деспотичну владу: “Ви знаєте, що ті, яких вважають князями народів, верховодять ними, а їхні вельможі утискають їх. Не так воно хай буде між вами” (Мк. 10, 42-43). Тому Церква засуджує абсолютизацію влади, особливо, якщо та перетворюється на своєрідного ідола. В Компендіумі соціальної доктрини Церкви читаємо: “Коли людська влада виходить за межі, визначені Богом, то перетворюється на ідола і вимагає цілковитого підкорення. Вона стає апокаліптичним Звіром, образом імперської влади переслідувань, що напилася “від крови святих і від крови свідків Ісуса” (Од. 17, 6). 

Звірові служить “лжепророк” (Од. 19, 20), який оманливими чудесами спонукає людей поклонятися Звірові. Це бачення – пророчий знак пастки, якою послуговується Сатана, щоб керувати людьми, закрадаючись у їхній дух шляхом обману. Але Христос – Агнець-Переможець, Який упродовж людської історії долає будь-яку владу, що прагне абсолютизації” (КСДЦ, 382). 

Якщо б слова 13-ї глави Послання до римлян виключали можливість будь-якого опору, то цілком очевидно, що історія Церкви не знала б феномену мучеництва. Адже сповідування релігії, котра не визнається і навіть забороняється державою, а також невиконання офіційних державних культів по суті є виразним проявом непокори та опору. 

Феномен християнського мучеництва полягає в добровільному сопричасті вірних із жертвою Христа. В Нагірній проповіді Ісус говорить: “Блаженні будете, коли вас ненавидітимуть люди, коли вас вилучать, коли ганьбитимуть вас та коли викинуть, як безчесне, ваше ім’я Сина Чоловічого ради. Радійте того дня і веселіться, бо ваша нагорода велика в небі. Так само бо поводилися з пророками батьки їхні” (Лк. 6, 22-23). В дусі цих слів варто розуміти і заклик апостола Петра не повставати проти суспільних порядків: “Слуги, з глибокою пошаною коріться панам вашим, і то не тільки добрим та лагідним, але й прикрим. Бо то благодать, коли хтось свідомо, заради Бога, терпить злидні, страждаючи несправедливо” (1 Пт. 2, 18-19). Саме у тому випадку, коли християнин оцінює свої страждання як власний хрест (тяжкість якого лежить на ньому самому, а не на ближніх, за благо котрих він має дбати), він може “пасивно” їх сприймати. 

Христос дає Своїм послідовникам підбадьорюючу пораду, котру може використовувати і той, хто смиренно приймає мученицький вінець, і той, хто вирішує боротися зі злом й покласти життя за друзів своїх: “Кажу вам, Моїм друзям: Не бійтесь тих, що убивають тіло, а потім більше нічого заподіяти не можуть” (Лк. 12, 4).

Ігор ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ

Джерело:  БАНДЕРІВЕЦЬ

Немає коментарів:

Дописати коментар