ЛЮБОВ


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

середа, 21 березня 2012 р.

21.03.2012р. Б. / Гріх християнського ідолопоклонства, або І бог на власний образ і подобу


Саме словосполучення «християнське ідолопоклонство» на перший погляд виглядає, як оксиморон «кипучий лід», – повним абсурдом. На жаль, цей повний абсурд є реальністю життя чималої кількості християн. Це не є зовсім очевидне ідолопоклоніння, а прихована тонесеньким шаром побожності реальність. І властиво в цьому її велика небезпека – відразу не побачиш.

Здавалося б, християнство, як найвища форма єдинобожжя, мало би бути серйозним фільтром для таких реалій. Але насправді відбувається дещо інше. Є один напівжартівливий, а напівсерйозний вислів: «Бог створив людину на Свій образ і подобу, а вона йому відімстила тим самим – створила собі бога на свій образ і подобу». Дійсно, люди дуже і дуже схильні створювати собі свого, приватного бога, хоча і використовувати при цьому християнську термінологію. Ще Іван Франко помітив цю здатність у нашому народі: «І яка, врешті, подібність між сильними концепціями християнської догматики і релігійними віруваннями нашого люду з його наївним дуалізмом, що однаково відноситься до Бога і до чорта, з його чортами, що сидять у болоті і зводять п’яних людей на бездоріжжя, і яких може висміяти та обдурити мало що спритний селянин?» [1]  Тобто: концепція Бога у більшості людей Франкового часу в Галичині не відповідала християнській концепції Бога.

Ну добре, а може, це змінилося від того часу, може, це було явищем питомим для тої далекої епохи? І зрештою, яке це відношення має до ідолопоклонства? Ну було/є неправильне уявлення про Бога, а хіба це ідолопоклонство?

Щоб відповісти на питання про те, чи змінилося щось з Франкового часу, жителеві села варто послухати своїх односельчан, а жителеві міста – своїх сусідів. Варто спровокувати розмову, поспостерігати за народним життям, щоб відкрити і побачити, що тотальна непрокатехизованість нашого народу і вірність народним забобонам принесли свої отруйні плоди. Народ собі малює Бога так, як йому це подобається.
Інша річ, яке має відношення неправильне уявлення про Бога до ідолопоклонства?

Тут мусимо опертися на слово, яке нам Бог об’явив – на Святе Письмо, на Біблію.

Коли розпалося старе Ізраїльске царство на двоє, на Юдею й Ізраїль, тоді з політичних мотивів ізраїльський цар Єровоам І побудував для ізраїльтян дві святині: одну в Дані, а другу в Бетелі. І поставив там золотих тельців. А що не хотів Єровоам запроваджувати в Ізраїлі якогось незнаного культу нового бога, а лише зреформувати ягвізм, свідчить нам і сама Біблія: «Досить вам підніматися у Єрусалим! Ось, Ізраїлю твій Бог, Який тебе вивів із землі єгипетської» (1 Цар. 28b). Якби Єровоам хотів увести культ якогось інакшого бога, то хіба б не повстав Ізраїль? Якби Єровоам відкинув Ягву, то хіба просив би Божого чоловіка, щоб заступався за ним перед Ягвеом (див. 1 Цар 13, 6)? Якби Єровоам відкинув Ягву, то хіба посилав би свою дружину за порадою до пророка Божого Ахії (див. 1 Цар. 14, 2–3)? Очевидно, що Єровоам залишився ягвістом, почитателем Єдиного. Але з уст чоловіка Божого чуємо засудження культу в Бетелі (див. 1 Цар. 13, 2–5), а Божим знаком було те, що жертовник тріснув і вугілля від спаленої жертви розсипалось по землі (див. 1 Цар. 13, 5). У всіх народів і в усіх часах такий випадок був знаком того, що божество відмовилось приймати жертву. Вже у самому старті бетельського святилища Бог показує – Мені це не миле, я не приймаю тут жертви. До того ж, наказ чоловікові Божому з Юдеї, який пророкував проти бетельського жертовника, Бог заборонив будь-що їсти чи пити в Ізраїльському царстві (див. 1 Цар. 13, 7 – 9). Такого не можна було чинити пророку в землі оскверненій. Актом Єровоама земля північного Ізраїлю була осквернена! Бо Єровоамів вчинок був побудженням до гріха (див. 1 Цар. 12, 30). Якого гріха? Чому Біблія оцінює ізраїльських царів перш за все через гріх Єровоамів?

Гріх Єровоама нічим не відрізняється від гріха Арона й ізраїльтян під Хоривом (Вих. 32, 1–6). І тут Арон, як і Єровоам, представляючи золоте теля ізраїльтянам каже: «Ось, Бог твій, Ізраїлю, який вивів тебе з землі єгипетської» (Вих. 32, 4с), а свято на честь теляти Арон називає святом на честь Ягве (див. Вих. 32, 5). І в цьому випадку Бог виявляє своє невдоволення вчинком Свого народу (див. Вих. 32, 7–10). Що більше, цей вчинок Біблія трактує як акт ідолопоклонства (див. Вих. 32, 25).

Тут не йдеться про відступлення від поклоніння Єдиному Богові, а про неправильність цього поклоніння, яке випливало з неправильності уявлень про Нього. Адже якщо нема правдивого знання про Бога, то і нема правдивого культу. І хоча те, чому покланяються, ще називається Божим Іменем – правдивим Богом воно не є. Такий культ стає культом когось інакшого, але не культом Бога. У такому випадку Бога підміняють іншою сутністю. Що більше, культ різних богів у подобі бика був дуже поширений у всьому Близькому Сході. І це було нагодою до гріха для Ізраїльтян – бетелський та данський тельці легко могли бути ідентифіковані, як ханаанські ваали. Легко було ізраїльтянам почати уявляти собі Ягву подібним до ханаанського Ваала. Тому-то й Бог через пророка Ахію каже Єровоаму, що він запровадив культ нових богів (див. 1 Цар. 14, 9).

Єровоамове опредмечення Бога, зведення Його до образу бика – це прямий шлях до перетворення Бога на предмет, яким можна маніпулювати, якого можна використовувати для власних цілей. А це вже – магія. Це вже повна деградація релігії. А Бога у такому випадку зводять до ідола, до мертвого бога, яким можна користуватися для задоволення власних бажань.

Саме проти таких зловживань і спрямований Божий наказ: «Не робитимеш собі ніякого тесаного кумира, ані подобини того, що вгорі, на небі, ні того, що внизу, на землі, ні того, що попід землею, в водах. Не падатимеш перед ними ниць і не служитимеш їм, бо я Господь, Бог твій, Бог ревнивий, що караю беззаконня батьків на дітях до третього й четвертого покоління тих, хто ненавидять мене…» (Вих. 20, 4–5), та повторення цього ж таки наказу: «Не робитимеш собі ніякого тесаного боввана, подобини того, що на небі вгорі, ані того, що на землі внизу, ні того, що у водах під землею. Не падатимеш ниць перед ними й не служитимеш їм, бо я – Господь, Бог твій, ревнивий Бог, що караю беззаконня батьків на дітях до третього й четвертого покоління, тих, що ненавидять мене…» (Втор. 5, 8–9).

Тут включено дві речі – не зводь Бога до предмету та не служи, тобто не покланяйся жодним зображенням.
Те, що наш переклад окреслює «не падатимеш ниць» і «не служитимеш їм», є досить віддаленим перекладом гебрейських слів. Перше з цих слів, що перекладене «не падатимеш ниць», походить від кореня, який означає «виникнути, встати, піднятися, нехай буде відоме, нехай буде дане». А стоїть у такій породі дієслів старогебрейської мови, що означає дію, яка спрямована на осягнення власних інтересів, або дію, звернену на себе, чи дію вдавання чогось. Тобто те, що перекладено у цьому випадку як поклоніння, падання ниць перед божеством, можемо перекласти не лише «не падатимеш ниць», але також і «не поклонятимешся їм, як Богу».

А «не служитимеш їм» походить від кореня, що означає «тяжко працювати, бути рабом» та стоїть у породі, яка означає дію побудження від чогось/когось, дозволу на дію від когось, надання об’єкту якихось якостей. Тобто можемо це слово у цьому випадку перекласти, як «не даватимеш, щоб вони тебе побуджували до рабського їм служіння».

Отже, бачимо, що тут немає заборони зображати Бога, як би це хотіли бачити у цьому випадку неопротестантські деномінації. Тут все ж йдеться про заборону спроб інструменталізації Бога. Тим більше, що старі народи уявляли собі, що маючи чиєсь зображення – маєш і магічну владу над цією особою. Доречно згадати, що магія вуду саме на такому уявленні й ґрунтується.

Але також тут йдеться і про заборону бути слугою будь-кому чи будь чому, окрім Бога, та заборону віддавати Божеську честь будь-кому, окрім як Богові, що більше, перекладено на наш індоєвропейський менталітет – заборону уявляти собі Бога, як щось, що Богом не є.

Що це саме так, нам підтверджує і старогрецький переклад (мається на увазі Септуагінта) гебрейського тексту цих місць, який Божу заборону не зводить до роботи над предметами, а до надання цим предметам божественних атрибутів.

І саме у цьому дусі Церква трактує почитання ікон та зображень Бога, ангелів і святих.

Критикуючи єпископа Серене з Марселю за знищення зображень святих, св. папа Григорій І Великий (Двоєслов) у 600 році каже: «Нам доповіли, що ти розбив зображення святих, оправдовуючи це тим, що їм не можна покланятися. І ми підтверджуюмо, що їм не можна поклонятися, але ти не вчинив добре… Бо що є для писемних текст – це для неписемних зображення… Не забороняй, отже, якщо хтось хоче робити зображення святих, але на всякий спосіб уникай будь-якого поклоніння зображенням.» (DH 477) [2]  Про те, що Церква не навчає поклонінню іконам, а лише їх використовує, щоб допомогти нам пригадати того, хто там зображений, писав Папа Григорій ІІ візантійському цісарю-іконоборцю Леву ІІІ десь між 726 і 730 роками(див. DH 581). Допускаючи і підтверджуючи почитання зображень Бога, ангелів, святих, Церква на ІІ Нікейському соборі разом з св. Василієм Великим, цитуючи цього Отця Церкви, зазначає, що віддаючи шану зображенню, віддаємо шану і прамоделі (див. DH 601). Але Церква наголошує, що навіть зображенням Бога не можна віддавати поклоніння, бо поклоніння напряму належить тільки Богові (див. DH 601).

Отож, не ікони, фігури чи образи ображають Бога. І не їх Він розглядає, як предмети ідолопоклонства, звісно, лишень під умовою, що їм не віддають поклоніння, котре лише Богові належить. А неправдиве розуміння Бога – рівнозначне до ідолопоклонства.

А скільки людей з поміж нас, християн України, прагне отримати правдиве пізнання Бога? Скільки ж то християн в Україні задовольняються різними карикатурними уявленнями про Бога, поклоняючись насправді своїй заблудлій фантазії?

Чи прагнемо ми бодай почати виходити з цього стану?

Погляньмо у те уявлення про Бога, яке має багато вірних: старий бородатий дід, який сидить на небесній хмаринці, де Його нічого не обходить. Він собі насолоджується співом ангелів і святих. Він, так би мовити, на пенсії. Лише коли хтось вже дійсно щось вчудить – тоді Він такого карає. Або ще гнітючіша картина. Бог, такий собі садист, тільки і чекає, аби нас покарати за якийсь переступ. Його головне завдання – бути строгим, але справедливим суддею, карати винних, встановлювати справедливість, підтримувати порядок.

Та й про Ісуса не менш цікаве уявлення. Він колись Утілився від Вседіви Марії, жив на землі, творив чуда, був добрим, помагав людям, помер, воскрес і втік на Небо, прийде час, і Він повернеться на землю і грішників люто покарає. Про Духа Святого взагалі ніякого уявлення – максимально – голуб, який літає.

Щоправда, можна щось вициганити від Марії або якогось святого. Але для того, треба їх якось підкупити: поставити свічку в церкві, відбути якесь тяжке паломництво, якщо проблема, яку треба вирішити тяжка. Або щось ще вигадати.
Час від часу якийсь святий чи ангел може вскочити на допомогу, якщо йому цього, звісно, заманеться.

А взагалі-то, тільки чорт може дати багатство і здоров’я, вирішити проблеми пиятики, сімейного неспокою. Тому «нормальний» шлях пересічного українського християнина у випадку проблем – ворожка, бабка, ворожбит, характерник, екстрасенс чи хтось з цього загону. Дарма, що кожен свідомо чи підсвідомо знає, що за тим стоїть чорт. «Якось потім буде. Отримаю то, шо мені треба, і піду скажу на сповіді священику. І справа вирішена. Бог простить», – роздуми таких клієнтів.

От такий пантеон пересічного українця, який себе називає християнином. Це більше має спільного з грецькими чи слов’янськими богами, аніж з Богом Біблії і Церкви і з ангелами Божими і святими. Правдивим уявленням про Бога, про Церкву, про Таїнства тут і не пахне. Тут під тонесенькою кірочкою християнства приховане таке поганство, яке, напевно, ханаанцям навіть і не снилося.

Таке викривлене поганське уявлення про Бога породжує масу забобонів, забобонних звичаїв та практик.
У нас в народі ціла система «побожних» забобонів з таким розгалуженням, правилами, обрядами, таким хаосом і одночасною систематизацією, що етнографу цілого життя замало, щоб це усе описати. Тільки українське весілля та похорон до сьогоднішнього дня є справжньою антологією для того, хто хоче вивчити народне поганство. А де вже все решта! І навіть серйозні науковці використовують вивчення наших народних традицій і обрядових пісень для серйозних, науково обґрунтованих реконструкцій народного слов’янського поганства.

Знаємо зі Святого Письма, з науки Церкви, з творів святих, що за поганством стоять сили пекла. То може вже досить давати їм панувати у нашому Краї? Може, вже нарешті прийшов  той час, щоб через клопітку католицьку просвіту, через молитву і жертовність  допомогти нашому люду відректися забобонів, прийняти істину про християнського Бога, допомогти йому нарешті вирватися з його поганської та совєтської спадщини? Адже якщо Бога так засмучує неправдиве бачення Його з боку Його народу, що Він аж у своїй справедливості мусить допустити кару, то чи маю я любов до себе, не перебуваючи у правдивому богопізнанні; чи люблю я своїх ближніх, свій народ, якщо мене не болить його доля, можливо, зумовлена гріхом «побожного» ідолопоклонства – викривленого бачення Бога.

Час Великого Посту – досконалий час, щоб самого себе спитати: яке моє знання про Бога, чи воно правильне, біблійне, католицьке; що роблю я особисто, щоб допомогти своєму народу спізнати правдивого Бога до кінця, вирватися з пут забобонів і викривленого бачення Бога, ангелів, святих, Церкви, Таїнств?

о.Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:  Мандрівники Христа Царя

Немає коментарів:

Дописати коментар