ЛЮБОВ


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

неділя, 12 лютого 2012 р.

12.02.2012р. Б. / Сповідь – не трибунал, а духовна лікарня


Коли люди вірять, що Бог прощає їм гріхи (навіть якщо вони помилково розуміють гріх) і що їхній зв’язок із Богом тепер поправлено, то вони можуть із більшою відвагою поглянути на власне життя і його «темні» сторони. Вони це можуть – бо в них живе надія, що вони з цими темними сторонами не залишаться сам-на-сам.
 
Почнімо від очевидної справи: сповідь – річ важка. Її складність виникає не тільки з того, що одна людина себе винуватить, а інша її оцінює, перш ніж уділити розгрішення. Сповідь – це виклик, оскільки лише одна сторона довіряє іншій свої секрети. Якщо ми зізнаємося другові у своїх серйозних провинах, то це тому, що ми впевнені в його доброму до нас ставленні. А ще тому, що і його ми добре знаємо: знаємо його рани і слабкості. Отож цей обмін взаємний, кожен для іншого відкритий, а рівність у цьому діалозі робить спілкування можливим.
 
Сповідь же – не те ж саме, і найчастіше саме на цьому етапі стаються різні неприємності у конфесіоналі. Тим, що каяники найчастіше сприймають як кривду, є критика (моралізування), приниження, відкинення, виключення або й ігнорування сповідником. Коли таке діється, завдана образа викликає в людини травми, які є психічними ранами, а ті, своєю чергою, провадять до почуття безсилля й несправедливості, відтак – втрати безпеки. Це справжній «ляпас для душі».
 
Про це здавна пам’ятали «випробувані» сповідники. Послухаймо порад одного з них – капуцина Якуба де Корелло, бо у світлі сучасних знань із теорії комунікації він був воістину «психологом душі» у конфесіоналі, хоча й жив у XVII столітті. Він писав: «Нехай сповідник не ставиться до каяника суворо. Нехай не показує йому заклопотаного обличчя й не промовляє до нього жорсткими словами. Оскільки грішник зазвичай паралізований страхом, то сповідник має додавати йому відваги, як батько, і підтримувати, як пастир. Якщо ж до страхів та опору, які мучать каяника, він додасть терпкі слова, сувору міну й вимогливу поведінку, якщо всупереч порадам Святого Духа засмутить серце бідного грішника, (…)це точно знеохотить його визнати свої провини! (…) Сповідник має бути прихильний і доброзичливий, охочий і ласкавий, аби витягнути з нещастя того, хто впав. Нехай [сповідник] буде готовий узяти гнітючий тягар душі на власні плечі, як це зробив Божественний Пастир із загубленою овечкою. Нехай своїми запитаннями він допоможе пенітентові краще викласти провину. Нехай подасть йому солодкі ліки делікатного докору. Нехай потішить його душу, приймаючи її з любов’ю. І навіть якщо бачить його, прибитого тягарем дуже сильних хвороб, нехай не жахається сам і не жахає каяника. Навпаки, нехай обіцяє йому безсумнівну надію, вміщену у величезній скарбниці доброти нашого наймилостивішого Христа Господа».
 
Таких свідчень, заохочень і застережень ми знайдемо дуже багато в історії християнської теології. Ніхто тоді ще й не відав, що розкриття інтимної сторони нашого життя під час сповіді може вплинути на наше здоров’я, а не тільки на духовний стан чи емоційне самопочуття. Простіше кажучи – що визнавання глибоких думок, почуттів і страхів впливає на імунну систему організму, а отже, і сповідь має терапевтичну дію.
 
Аби не допустити поранень каяника, замало того, щоби священик узяв собі до серця ці вказівки. І той, і той мусять насамперед вірувати у «Боже відпущення гріхів». А це означає зміну перспективи, до якої ми призвичаєні. Західна християнська традиція завжди була більш легітимістською (точно дотримуватися букви закону) і моралізаторською в розумінні гріха, порівняно з християнським Сходом. Для пересічного католика гріх є синонімом зла, а отже, грішити для нього – це «робити зло». Проте такого погляду замало. Це підкреслює Катехізис Католицької Церкви, стверджуючи, що таїнство примирення є таїнством зцілення (пор. ККЦ 1421). На жаль, оздоровчий аспект цього таїнства часто забувається, ба навіть повністю ігнорується. В нас існує схильність підкреслювати насамперед відпущення гріхів, а забуваємо ми те, що ще папа Павло VI назвав «зціленням рани, завданої гріхом».
 
У світі, позначеному падінням і гріхом людини, «надзвичайно важливим проявом нашої особистісності є потреба покаяння, прощення та отримання прощення, яку ми відчуваємо».
 
Сповідник має пам’ятати, що каяник приносить Христові не список брудних гріхів, а себе самого; не тільки свої вчинки, а й глибшу зраненість себе як людини. Таїнство примирення має стати у житті пенітента нагодою для того, щоб зустріти й «пережити» Бога, Який зцілює його повністю, всю його особу.
 
Лише тоді питання про образи, завдані в конфесіоналі, про те, як їм запобігати і як їх лікувати, знайде належне йому місце. До образ у сповідальниці справа доходить тоді, коли втрачено правильну перспективу сприйняття цієї сакраментальної зустрічі, і сповідник або зловживає своїм становищем, яке випливає з влади здійснення таїнства, і таким способом контролює сумління каяника, або змушує пенітента виражати сокрушення, помилково оцінює рівень особистої свободи й відповідальності за скоєне, чи ж то під виглядом «допомоги душам» шукає задоволення власних потреб. Так само й каяник, коли сам є людиною, яка бореться з різноманітними проблемами, має сильну потребу залежності, плутає покуту з прагненням покарати себе або шукає, менш чи більш свідомо, сповіді як терапевтичного заходу, – наражається на образи у сповідальниці. Треба про все це пам’ятати, бо сповідь – не кушетка психоаналітика, це «послуга» зцілення зовсім інакшого характеру.
 
Коли люди вірять, що Бог прощає їм гріхи (навіть якщо вони помилково сприймають гріх) і що їхній зв’язок із Богом тепер виправлено, то вони можуть із більшою відвагою поглянути на власне життя і на його «темні» сторони. Вони це можуть – бо в них живе надія, що вони з цими темними сторонами не залишаться сам-на-сам. Цього не може психотерапія. Справжнє зцілення полягає не в тому, що рана, яку ми в собі носимо, зникне – а разом із нею зникнуть і наші проблеми. Ним є досвід цілющої любові Бога, коли людина усвідомлює, що вона гідна любові (зцілення образу себе самого), що вона здатна любити і прощати (зцілення стосунків) або ж що вона може співвіднести якусь подію з минулого зі своїм теперішнім (зцілення пам’яті).
 
Це благодать; але це також і наша відповідальність одне за одного. Діяння Бога в людині проявляється у спільноті Церкви, яка – казав св.Йоан Золотоустий – є «духовним шпиталем». Церкві дано таїнства – «ліки, які лікують душу й тіло кожного віруючого. Свідоме їх використовування відкриває доступ до великої міці Бога, завдяки якій уже тут, по цей бік життя, ми можемо отримувати духовне зцілення і спасіння».


Jacek Prusak SJ, Życie Duchowe / Deon.pl




Джерела: CREDO

Мандрівники Христа Царя

Немає коментарів:

Дописати коментар