ЛЮБОВ


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

середа, 25 січня 2012 р.

25.01.2012р. Б. / Без жертви на Сході неможливо, – священик УГКЦ в Донецьку


У Донецьку УГКЦ – просто тобі взірець для наслідування. Тут займаються з молоддю, опікуються ВІЛ-інфікованими, в’язнями, дітьми вулиці тощо. Тут нема тарифів на ритуальні послуги, а в храмах дійсно лікують і душу, й тіло.

Як ведеться греко-католикам на сході України, розповів настоятель донецького катедрального храму Покрови Пресвятої Богородиці о. мітрат Василь (Пантелюк). Каже, «слава Богу, що у нас священики такі сильні у служінні Господу Богу. Випадкових тут нема, бо тут потрібна жертва. Жертва від людини. Без жертви тут, на Сході, неможливо».

Про те, у чому полягає така жертовність, як вона проявляється і які провокує наслідки, розпитувала кореспондентка ЗІКу.

– Розкажіть, а як ви сюди потрапили – аж у Донецьк?
– Ну, як кажуть, потрапив (усміхається). То був 1993 рік. На все воля Божа і з благословення наших владик з Івано-Франківська колись приїхав тут один такий вже покійний нині о. Микола. І каже мені: «На Донеччині нема кому служити». Якраз на Різдво Господа нашого Ісуса Христа не було кому служити. Каже, що лишаємося без служби. Ну до різних священиків зверталися. Нікого, бо всі зайняті, нема можливості й таке інше. Та і не було так тоді священиків. Звернулись до мене і я тоді з чотирма сумками приїхав – у 1993 році, щоби святкувати Різдво. І з того часу вже 19 рік тут, у Донецьку.

Не було нічого тут спочатку. Одна жінка потім пожертвувала будинок для богослужінь. Не було ні тих храмів, що зараз, ні територій наших. Тепер Церква процвітає. Донецьк є насамперед духовним центром Східної України. Він є економічним і політичним центром, але й духовним. Звідси управляється сімома областями Східної України. Тут є владика, Донецько-Харківський екзарх Степан (Меньок), який відповідальний за ці території. І його помічник, владика Василь (Медвід). У цю нашу таку структуру духовну входять Донецька, Луганська, Сумська, Полтавська, Запорізька, Дніпропетровська і Харківська області – 7 областей. Зараз у Донецьку тут є вже три великі парафії. Ми побудували молодіжний центр. Побудований також і наш монастир сестер-служебниць. Катехичний центр, один з найбільших на Сході, такий, як у Львові. Випуск іде катехитів, які мають добру педагогічну освіту і даємо ще духовну освіту. Вже десь більше 100 катехитів випустили за цей час. Добудовуємо церкву Миколая Чудотворця. Приблизно десь 10 каплиць є у місті. Ми служимо у всіх тюрмах і колоніях Донецька. У СІЗО є каплиця св. Пантелеймона. Тут ще є така 24 колонія – там у нас каплиця Миколая Чудотворця теж. Десь так 3700 в’язнів перебувають під нашою опікою.

Так само благодійні структури. В нас є Карітас-Донецьк, працюють три соціальних центри – для дітей вулиці, також це є ВІЛ-інфіковані та кризові сім’ї. Наші центри опікуються приблизно 500 дітьми. Ми співпрацюємо з фондом Рината Ахметова («Розвиток України» – ЗІК) і в опіці нашій десь близько 200 сімей кризових. Є свої футбольні команди дитячі, щоб малі не попали на вулицю, не стали дітьми вулиці.

Щодо дітей, які є без опіки, у нас є мобільна станція, яка їздить містом. Ми шукаємо по підвалах таких дітей, які тікають зі шкіл чи сімей. І наше завдання – повернути дітей назад у сім’ї. Деколи бувають випадки, що діти тікають на вулиці і з благополучних, нормальних сімей. Може статися щось на кшталт батьки телефон не такий купили чи інше, усяке буває. То ми дітей вертаємо в сім’ю.

– Скільки загалом парафій на Донеччині?
– Загалом на наших територіях служить до 60 священиків. Це Донецько-Харківська єпархія. Приблизно 30 священиків у нас служать в Донецькій та Луганській області. І на даний час усього в нас є приблизно 70 парафій на цих всіх територіях. Найбільше на Донеччині. Зараз тільки тут будуємо до 11 храмів.

– А яким чином залучає Церква нових парафіян?
– Знаєте, деколи є такою тайною, що одна людина проходить, а інша вертається і хоче зайти в храм. Деколи як то зерно, яке ми сіємо: одно дає ріст, а інше у кам’янистий ґрунт падає. Я думаю, що віра від Бога, але в наш храм різні люди звертаються. Особливо для лікування хворіб – дуже багато ми приймаємо таких хворих з усієї України. З Донеччини, з усіх областей. Коли потребують такої допомоги, то у нас проходять молитви лікувальні від різних хворіб. Так само і молитви екзорцизму є над людьми, котрі опановані дияволом.

Служіння нашої Церкви є різностороннє. Є служби, які займаються катехичною працею. Сестри-монахині ведуть тут у нас недільну школу, де займаються діти. Так само це є служби молодіжні, служби для потреб сім’ї, капеланські служби, які служать у військових частинах у донецьку або в тюремних установах пенітенціарної системи. Можна сказати, що церква приймає участь у всіх сферах нашого життя – так уже ввійшло.

До розмови втручається заступник голови місцевої «Просвіти» Марія Олійник, що багато допомагає Церкві.
– Подобається парафіянам ще те, що тут завжди людей вислухають. Після служби і отець Василь, і всі священики – вони вислуховують людей. І найосновніше. Якщо станеться якась біда, наприклад похорон, у нашій Церкві нема якихось тарифів чи такси. Навіть якщо людина не має грошей, хоронять.

Далі знову продовжив о. Василь.
– І хрестимо, і вінчаємо. У нас нема тарифів на такі речі.

– А яким чином тоді церква забезпечує собі нормальне матеріальне становище?
– Ну, то тільки добровільні пожертвування. Якщо людина бажає, то є її воля. Може кинути скільки хоче: чи гривню, чи дві. У нас тут так само на нашій території благодійна є трапезна, де кожен день ми годуємо усіх потребуючих.

– А чи є меценати, що якісь серйозні внески роблять? Тому що церква збудована, ще кілька будівництв ведеться, на це потрібні солідні кошти.
– Я думаю, що це тримається у нас на простих людях. То, як кажуть, лепта бідної людини. Ми вдячні усім. Я не скажу, що нема – у нас є окремі благодійники, які багато сприяють, а так більше у нас допомога іде – це фактично допомога з Німеччини від благодійних організацій.

– Якщо говорити про духовність і духовенство у регіоні, то чи потрібна освіта мирянам і священикам, які стереотипні чи неправильні уявлення про Церкву є у новонавернених, коли вони приходять перший раз?
– Я скажу, що за останній час досить рівень духовності піднявся. Більше люди пізнають традиції нашого народу українського. Тут і вертеп є у нас на Донеччині, як Церкви нашої так й інших організацій громадських, які колядують, щедрують. Навіть конкурси вертепів у нас в центрі міста в Донецьку відбуваються. І на Пасху теж багато цікавого. У нас бувають загальноконфесійні великі концерти різдвяні і пасхальні. Тому скажу, що у загальному духовність піднялась на Донбасі. Багато храмів побудовано спільних. Багато і московського, і київського патріархату. І протестантських дуже багато є направлень разом з тим. Уже не порівняти з тим, як колись було – що 1-2 храми на Донецьк, мільйонне місто. Зараз, хто куди бажає, може піти і свої духовні потреби задовольнити. Але, разом з тим, у нас тут завжди йде певна катехізація і євангелізація людей. Підготовка до першої сповіді, до причастя, до хрещення, до вінчання. Проводять її тут у нас монахині. Два дні на тиждень у нас проходить така підготовка. Кожен вівторок і суботу о 15:30 люди приходять сюди у храм і тут проводять певні такі науки. Є певний цикл цих наук.

Бо колись було, що бабці ходили 10-15 років у храм і не знали, що там дають по сповіді – що таке святе причастя. А зараз ми стараємося, щоби люди якийсь мінімум такий духовний мали, особливо ті, які до нас приходять. І так уцерквонюються люди, визнають традиції нашого народу.

Ще скажу так, що дуже багато є російськомовного населення, які приходять до нас. Росіяни чи люди, які є українці, але не вміють розмовляти по-українськи. То так у нас розмовляють і на російській мові, як хто собі хоче. Але моляться всі по-українськи. «Отче наш» всі моляться по-українськи. Церква дає певну таку духовність, духовну культуру свого народу. Вивчаємо і народні традиції.

– Але народні традиції часто мають язичницьке коріння.
– Ні, у нас нема такого тут. Є зв’язані з Христом, віншуваннями і святкуваннями християнськими. Церква учить, щоб згідно божественної науки люди почитали Господа Бога.

– А чи проводяться якісь реколекції або чи їдуть деінде парафіяни на християнські заходи?
– Обов’язково. Наприклад, того року наші паломники були на римо-католицьке Різдво 25 грудня на Божественній літургії у святішого отця Бенедикта Папи Римського. І чудовніша ялинка є українська на площі центральній Ватикану, і весь світ знає про Україну. Надіємося, що 2012 рік для нас краще принесе і ця надія є завжди у нашого народу. І ми молимося, щоби наш народ вийшов з тих різних криз економічних. Ми бачимо різні проблеми і я думаю, що з тої ями ми тільки за допомогою молитви і праці зможемо вийти – опираючись на Господа Бога, виконуючи його заповіді. Завжди молимося за наш народ, за Донецьк так само. Щоб усі були з Богом, пізнавали Господа і за краще життя наше.

Так само у нас є дуже багато реколекцій. Це є і молодіжні, і наші парафіяльні, і в нас зараз є біблійний гурток при монастирі. Так само зараз у нас є направлення особливе – це є харизматичне направлення дарів Святого Духа. Проводяться молитви, де Господь людям що приходять на ці молитви, дає різні дари: говоріння мовами, пророчества, лікування.

– Але такі дари є дуже серйозною відповідальністю. Люди готові до того?
– Там є певна послідовність, школи. Поступово здобувають духовну освіту. Ці школи у нас проходять у різних місцях: у Дніпродзержинську, в Бахчисараї. Так само і для священників проводяться спеціальні реколекції завжди. На одуховнення до нас приїжджають різні священики, монахи. І проводяться реколекції різних направлень. Для катехитів одні, для молоді інші. Цей процес одуховнення проходить постійно.

– А як співіснують конфесії у Донецьку?
– Я скажу, що ми співпрацюємо. Мирно живемо. Таких проблем немає, що виходили б за певні християнські норми.

– Ви розповідали, що у Донецьку є монастир. Хтось з місцевих вибирає для себе шлях чернечества?
– Пам’ятаю одного такого з Донецького національного університету. Він був сам політолог, батько його – професор агронавтики. Хотів познайомитися якось із нашою церквою – у нього було завдання написати реферат. Прийшов до нас до церкви цей студент. Написав. І на стільки став то переживати, заглиблюватися у нашу мученицьку церкву, вивчаючи, що вона пережила. Сибір і все інше, що була майже знищена, що це є церква-мучениця. Він це почав вивчати. І, знаєте, у ньому прокинулося покликання до монашества. Він такий перший у нас покликаний до монашого життя. Зараз він у Львові викладає у духовній семінарії. Його ймення є Пантелеймон – він поміняв мирське ім’я. Вчився він у Римі, в університеті там. Освічена дуже людина. Один, напевно, буде з провідних богословів. Виходець з Донецька. У Брюховичах там у вас, у семінарії отців-василіян.

І так само тут у нас педагог один. Теж має таке покликання. То він у монастирі у Львові. З Макіївки є монахиня – у Греції зараз. Там є наші заробітчани і так її Бог покликав.

– А у тому монастирі жіночому, що в Донецьку, про котрий ви згадували?
– На цей момент є три сестри. Одна з Бразилії була – сестра Кекилія, яка теж тут багато потрудилась. Хто з Кам’янець-Подільська, хто з Івано-Франківська чи зі Львова – по-різному буває. Але я маю на увазі, що з України. Тільки сестра Кекилія була з Бразилії, що приїхала служити в Україну. Десять років служила вона у Донецьку і багато зробила тут для міста. І зараз знову вона у Бразилії...

– Яка ситуація зі священиками по селах? Чи є до них якісь вимоги? Бо свого часу були такі розмови, що служать по селах люди, непідготовлені зовсім.
– У нас достатня освіта (у наших священників) – це приблизно 7 років навчання. Подальші студії продовжують і в Польщі, і в різних європейських країнах. В середньому 12 років вчаться.

– Ікони на Донеччині малюють? Зокрема, до храму іконостас замовляли чи свої, донецькі, робили?
– Будемо говорити, що ми теж творимо якусь культуру, іконопис новий. Як незалежність у нас є, так і тут. Традиція є, вона українсько-візантійська. Із своїми притаманними тільки нам рисами. Навіть Росія того немає. Це якісь елементи народного побуту, як ото вишивка на одязі святих. Це і лагідний Бог – не як у Росії. Зараз у церкві усі ці роботи, які ви бачите, особливо з дерева та вітражі – це робили майстри зі Львова. Також у нас тут є училище мистецьке. То звідти (Церква сприяла, брала участь) ми возили студентів у Косівське училище. На якісь свята чи літні канікули – щоб ділились досвідом. Наші катехити робили зустрічі також в училищі в Донецьку і викладали про церковне мистецтво. Ділились досвідом між церквою і донецькими митцями. І так само зі Львова ми проводили виставки ікон у наших центральних музеях. Багато людей відвідували їх.

– Церква стільки всього робить. Це все обов’язково? Що, на вашу думку, входить в обов’язки священика?
– Кажуть, що для священика характерні мають бути певні риси. Це побожність, безкорисність і мусить людина служити Господу Богу і людям. І, напевно, у нас на Сході більше таких священників і є. Бо, знаєте, тут не їздили, щоби за чимось. Тут приїжджали на голе місце, де нічого нема. Подвижники такі, віддані Богу. І треба було будувати храми, вчити людей. Не йшлося про якийсь заробіток, кошти, а треба було вкладати багато сил і життя своє. Щоби розуміли, що потрібно для України. Бо на Сході фактично церков не було ніде. І треба було вчити. Тож за цим призовом господнім, проповідуючи, наші священики йшли. Були різні громади, часом все починалося з 1-2 людей. Переважно то були наші люди, які поверталися із заслань, різні репресовані. І на таких певних людях збудувалася наша перша громада, віддана національній справі українській.

– От знаєте, у лікарів є такий ефект вигорання на роботі. У священників такого не буває? Коли втомлюєшся і нічого не хочеться робити, крім прямих обов’язків – службу відправити тощо?
– Побожність і безкорисність – це є як задатки у священика. Але ясно, що фізично вже навіть ми трохи постаріли. Приїхали сюди молодими. Пройшло вже фактично 20 років. Церква наша вже стоїть, гряде якийсь певний новий етап розвитку. У нас зараз екзархат, а далі вже буде розвиток до єпархії як структури і митрополії. На Західній Україні у нас уже було піднесення до митрополій – Івано-Франківська, Львівська і Тернопільська. Так само ці процеси будуть тут проходити, на Сході. Ясно, що до нас приїжджають нові священики, молоді і теж ревні, теж сильні та освічені. І ми ту допомогу також відчуваємо. Вони, знаєте, як то Бог говорив, мусять помножувати таланти. Я коли приїхав, то десь 12 парафій зареєстрував і роздавав іншим священикам у різних місцях Східної України. Так само і з тих, хто приїде – одержать одну парафію, а муситимуть помножити хоча би на 3, на 4. Ці таланти Божі треба помножувати в служінні і так буде. Зараз у нас є два кандидати до екзархату. Один з Бурштина, брат Олександр, і з Золочева – брат Степан. Ми їх готуємо служити, де буде потреба. Бо вони вже певне піддияконське свячення мають, далі буде дияконське і, якщо Бог їм поможе витримати до кінця, то будуть священичі свячення. Вони позакінчували студії відповідно. Один вчився 7 років, другий до 12-ти. Різними мовами володіють, харизматики та удуховлені люди. Але той процес навчання у людини завжди проходить – до самої смерті. Якщо би священику спинитись, не вчитись – це кінець. Завжди він має йти на два кроки вперед, мати бачення.

– Якщо намагаєтеся бути на два кроки вперед, то які виклики перед греко-католицькою церквою у 2012 році у Донецьку бачите?
– Я думаю, що це є в світі виклики. Ми бачимо, що якийсь є певний моральний занепад людей. Проблема Євросоюзу – це є гомосексуалізм і узаконення його. На Сході ми стараємось боротися з такими речами і у нас тут всі конфесії виступають. У нас зареєстрували першу церкву ЛГБТ, зареєстрували як товариство громадське сотника Корнилія. Ми не можемо на це закривати очі, не приймати ніякої участі, бо бачимо, що зараз у Європі робиться. Це як норма життя стала. Ми проти такої норми життя. І так само узаконення відьмацтва. По телебаченню бачимо усі ці виступи і знаємо, що це велике зло. Також знаємо, що всі держави, які займались такими речами – то є мерзота перед Богом. І переважно розпадались такі держави. Ми з такими речами боремося. Так що церква виступає у законному порядку та робить певні свої заяви, аби таких речей у нас на Україні не було в теперішній час.


Розмовляла Василина Думан (Донецьк–Львів–Донецьк),
Західна інформаційна корпорація


Джерело:  Мандрівники Христа Царя

Немає коментарів:

Дописати коментар